Останній рейд Ниви...
Додано: 17 жовтня 2005, 15:37
Привіт, любі Друзі!
Якщо Вам недавно хтось сповістив, що Нива кувиркнулась в горах - плюньте йому в очі.
Вона не просто кувиркнулась, а ще й прикинулась дельтапланчиком на 1200м (цифра уточнюється).
Правда завбачливо скинула балластом всіх пасажирів на перших 200-ах метрах...
А якщо серйозно - то це дійсно сумна правда - одна із машин клубу вже ніколи не котитиметься по лісових дорожках, не плюхкатиметься в болотці на танкодромчику та не возитиме Нас по гірських красотах. Однозначна та стопроцентна вина цього - помилка водія, тобто мене, могла призвести до набагато більшої трагедії - і лише неймовірна ласка світлих сил звела потенційну трагедію до рангу аварії з легкими стусанами.
Це сталось на одному з наймальовничіших хребтиків Карпат - Свидовці, поблизу вершини г.Темпа, приблизно на висоті 1600м.
Хто був там - той знає, місця там шалено прекрасні, кожен відріг, кожен котлован - це цілий окремий дикий світ, де дуже рідко ступає нога туриста, а про колесо автомобіля розповідають лише дуже товсті дерева та і то вони мабуть плутають їх з возами...
Ось так, милуючись незайманою Свидовецькою природою ми рухались від Догяски в сторону Темпи. До Догяски з Драгобрата ми добрались досить оперативно, бо вже не раз тут катались, але ось після відрогу Шаса (там де спуск на Лопухів) ми по Свидовцю ще не ходили...
Просувались обережно, в небезпечних місцях з попередньою розвідкою. Дорога вже зовсім перетворилась у розмиті обсипані стежки на різних висотах. Метр за метром проходили складні місця, котрих ставало дедалі більше. Деколи замість стежками, мусили видиратись на сам чубок хребтика і йти по жерепу.
Після проходження всіма машинами складного участку я продовжив рух трохи накрениними двома стежками, як раптом відчув, що зад машини раптово звалився кудись вниз і крен суттєво збільшився. Відчуваючи, що крен є закритичним для статичної рівноваги я вирішив продовжити рух, стараючись вирівняти машину... Але горбик під колесом не лише не виправив ситуації з креном а ще й погіршив її. Ще секунду машинка старанно чіплялась колесиками за землю але непохитні закони фізики бездушно дали їй чарівного копнячка в котлован півторакілометрової глибини...
Я памятаю як крикнув "шухер з машини", а далі все частіші удари по тілу з різних сторін...
Вас, мабуть, цікавить, про що думаєш в такі моменти?
Скажу Вам чесно - все життя перед очима не пропливало, але така собі тужлива думка, що ще не все в цьому житті зробив десь там тьохкала. Пекучим жахом обпікала вже не тривога а туга за молодим екіпажем в машині, бо фінал нашого кувиркання я усвідомлював занадто реалістично... Час від часу руки та ноги чисто механічно вирішували яку б то частину тіла прикрити в наступну мить і по чому схопиш при наступному кувирку... Складні захисні психореакції мозку підсилені мабуть літром адреналіну
надавали подіям відчуття нереальності.... Наступне, що я відчув - це неприємний смак землі та крові в роті та підірваний голос Джоба "Живий?" Далі сильна колюча наростаюча біль в спині та бажання вдихнути...
Витиснув з себе "Як Штуша та Льоша?" І просто вимолив у Джоба одне слово - "Живі!". Далі прибігла Штуша з шрамом на лобі та лицем в крові. Джоб перевірив чи цілий хребет (потім мене ще раз п'ять заставляли дригати ногами та руками), а я не переставав вибачатись у Штуші... Вона тихенько плакала та стискала мою руку... Шок усіх відпускав не спішучи... Кожен клопотався біля поранених... В Льоши підозрівали перелом гомілки або тріщину, в Штуші шрам на лобі, в мене сильно кололо в лівій грудині та часами мінявся колір обличя та ритм дихання... Пробували викликати вертоліт, бо боялись що в мене пробито ребром легень. Я був щасливий, що мій екіпаж живий та підбадьорював усіх жартами про мальовничість краєвидів... Всі дружньо посилали дуже далеко, кудись туди, звідки мав прилетіти вертоліт. Потім вияснилось, що вертольота не буде, а виїхала машина на хребет з Лопухова та дві реанімаційні швидкі їдуть з Ужгорода. А мої друзі збирали порозкидувані речі та все, що від них залишилось. Весь схил був всіяний то інструментами та запчастинами то іжею або речами... Я став трохи замерзати - а рятівників все не було. Вирішили витягувати мене наверх (раз вертольота не буде). А це метрів 200-250 вгору від того місця де стояли машини. Спочатку мене несли на капоті иого ж авто, потім на багажнику, потім тягнули лебідкою. Потім мені це все надоїло і останніх метрів 100 виліз сам, опираючись на плечі друзів. Заліз собі в кунг шишиги та ліг спочивать. ЗІЛ рятвників прибув годинки через дві. Затримка виникла у непорозумінні у нашому місцезнаходженні. І хоч Андрій не раз передавав наші точні GPS-координати, ключового слова - назви гори "Темпа" рятівники від нас не почули або не отримали і довго шукали нас по сусідніх відрогах та горах, поки Андрій ракетами не привернув їх увагу (як стало зрозуміло пізніше - GPS у рятівників немає.). Але попри це хочу відмітити високу професійну підготовку МНС-ників та незаміниму допомогу та спасіння...А далі тривіально - пронесли мене нічним краєвидом до ЗІЛа (він завбачливо зупинився метрів за 500 до нас), допомогли іншим машинам розвернутись на небезпечному схилі та й вирушили вниз, по Шасі в Лопухів. Через півтори години були в лікарні в Усть-Чорній, а далі довгий нічний переїзд у Ужгород на швидкій...
Подяки:
Дякую Богу та ангелам охоронцям що спасли мене дурака та мій екіпаж від жахливої смерті. (кінцевий діагноз лікарів Ужгорода: в Льоші - забій гомілки, в Штуші - 4 шва на лобі, забій ступні та легкий струс, в мене - забій легеня). Все! Жодног перелому! У Львові нас в лікарні навіть дивитись не захотіли і як симулянтів послали по хатах.
Дякую друзям по захопленню, що мужньо розділили цю складну пригоду зі мною та гідно пережили її. Впевнений вона не добавила нам здоров'я, але заставила багато що переосмислити, багато над чим задуматись, та зробити однозначі висновки:
1. Ніколи не їхати з екіпажем в машині під час проходження складних участків
2. Категорично уникати бодай трішки фатально-небезпечних участків таких як: небезпечні крени на великій висоті, ненадійні мости, і т.д. - тобто тих участків, які при непередбачуваній випадковості перетворюються в однозначну могилу...
3. Всі складні участки розглядати з великим запасом надійності та закладати подвійний запас по навантаженнях, кренах, розмірах і т.д.
4. Рухатись по маршруту виспаними, здоровими, зосередженими, без жодної спішки, зайвих емоцій, ейфорій і т.д.
5. Завжди, коли маршрут пролягає складними ненаселеними районами - мати телефони (а краще заздалегідь попереджати) всіх місцевих пунктів рятувальників, лікарень і т.д.
Дякую рятівникам служби МНС (з нас GPS), лікарям, шоферам, та усім людям, хто допомагав нам того вечора - без їх мужності, професіоналізму та досвіду - ми б навряд чи вибрались звідти самі...
Фотки:
http://www.offroad.lviv.ua/photoalbum/49
Перш ніж викладати другу половину фоток, я вагався за здоровя тих, хто буде їх преглядати. І реклама нам як клубу дуже негативна, але нехай вони стануть попередженням для тих, хто легковажно ставиться до нашого захоплення. І навіть якщо ці фотографії відіб'ють у 1000 людей бажання займатись таким хоббі але вбережуть 1-ну людину від каліцтва чи смерті - я не жалкуватиму, що виклав їх.
p.s. Ще раз переосмислив свій підпис... Розумію, що так "повезти" може лише раз у житті. Зловживати перевірками не буду...
Якщо Вам недавно хтось сповістив, що Нива кувиркнулась в горах - плюньте йому в очі.
Вона не просто кувиркнулась, а ще й прикинулась дельтапланчиком на 1200м (цифра уточнюється).
Правда завбачливо скинула балластом всіх пасажирів на перших 200-ах метрах...
А якщо серйозно - то це дійсно сумна правда - одна із машин клубу вже ніколи не котитиметься по лісових дорожках, не плюхкатиметься в болотці на танкодромчику та не возитиме Нас по гірських красотах. Однозначна та стопроцентна вина цього - помилка водія, тобто мене, могла призвести до набагато більшої трагедії - і лише неймовірна ласка світлих сил звела потенційну трагедію до рангу аварії з легкими стусанами.
Це сталось на одному з наймальовничіших хребтиків Карпат - Свидовці, поблизу вершини г.Темпа, приблизно на висоті 1600м.
Хто був там - той знає, місця там шалено прекрасні, кожен відріг, кожен котлован - це цілий окремий дикий світ, де дуже рідко ступає нога туриста, а про колесо автомобіля розповідають лише дуже товсті дерева та і то вони мабуть плутають їх з возами...
Ось так, милуючись незайманою Свидовецькою природою ми рухались від Догяски в сторону Темпи. До Догяски з Драгобрата ми добрались досить оперативно, бо вже не раз тут катались, але ось після відрогу Шаса (там де спуск на Лопухів) ми по Свидовцю ще не ходили...
Просувались обережно, в небезпечних місцях з попередньою розвідкою. Дорога вже зовсім перетворилась у розмиті обсипані стежки на різних висотах. Метр за метром проходили складні місця, котрих ставало дедалі більше. Деколи замість стежками, мусили видиратись на сам чубок хребтика і йти по жерепу.
Після проходження всіма машинами складного участку я продовжив рух трохи накрениними двома стежками, як раптом відчув, що зад машини раптово звалився кудись вниз і крен суттєво збільшився. Відчуваючи, що крен є закритичним для статичної рівноваги я вирішив продовжити рух, стараючись вирівняти машину... Але горбик під колесом не лише не виправив ситуації з креном а ще й погіршив її. Ще секунду машинка старанно чіплялась колесиками за землю але непохитні закони фізики бездушно дали їй чарівного копнячка в котлован півторакілометрової глибини...
Я памятаю як крикнув "шухер з машини", а далі все частіші удари по тілу з різних сторін...
Вас, мабуть, цікавить, про що думаєш в такі моменти?
Скажу Вам чесно - все життя перед очима не пропливало, але така собі тужлива думка, що ще не все в цьому житті зробив десь там тьохкала. Пекучим жахом обпікала вже не тривога а туга за молодим екіпажем в машині, бо фінал нашого кувиркання я усвідомлював занадто реалістично... Час від часу руки та ноги чисто механічно вирішували яку б то частину тіла прикрити в наступну мить і по чому схопиш при наступному кувирку... Складні захисні психореакції мозку підсилені мабуть літром адреналіну
надавали подіям відчуття нереальності.... Наступне, що я відчув - це неприємний смак землі та крові в роті та підірваний голос Джоба "Живий?" Далі сильна колюча наростаюча біль в спині та бажання вдихнути...Витиснув з себе "Як Штуша та Льоша?" І просто вимолив у Джоба одне слово - "Живі!". Далі прибігла Штуша з шрамом на лобі та лицем в крові. Джоб перевірив чи цілий хребет (потім мене ще раз п'ять заставляли дригати ногами та руками), а я не переставав вибачатись у Штуші... Вона тихенько плакала та стискала мою руку... Шок усіх відпускав не спішучи... Кожен клопотався біля поранених... В Льоши підозрівали перелом гомілки або тріщину, в Штуші шрам на лобі, в мене сильно кололо в лівій грудині та часами мінявся колір обличя та ритм дихання... Пробували викликати вертоліт, бо боялись що в мене пробито ребром легень. Я був щасливий, що мій екіпаж живий та підбадьорював усіх жартами про мальовничість краєвидів... Всі дружньо посилали дуже далеко, кудись туди, звідки мав прилетіти вертоліт. Потім вияснилось, що вертольота не буде, а виїхала машина на хребет з Лопухова та дві реанімаційні швидкі їдуть з Ужгорода. А мої друзі збирали порозкидувані речі та все, що від них залишилось. Весь схил був всіяний то інструментами та запчастинами то іжею або речами... Я став трохи замерзати - а рятівників все не було. Вирішили витягувати мене наверх (раз вертольота не буде). А це метрів 200-250 вгору від того місця де стояли машини. Спочатку мене несли на капоті иого ж авто, потім на багажнику, потім тягнули лебідкою. Потім мені це все надоїло і останніх метрів 100 виліз сам, опираючись на плечі друзів. Заліз собі в кунг шишиги та ліг спочивать. ЗІЛ рятвників прибув годинки через дві. Затримка виникла у непорозумінні у нашому місцезнаходженні. І хоч Андрій не раз передавав наші точні GPS-координати, ключового слова - назви гори "Темпа" рятівники від нас не почули або не отримали і довго шукали нас по сусідніх відрогах та горах, поки Андрій ракетами не привернув їх увагу (як стало зрозуміло пізніше - GPS у рятівників немає.). Але попри це хочу відмітити високу професійну підготовку МНС-ників та незаміниму допомогу та спасіння...А далі тривіально - пронесли мене нічним краєвидом до ЗІЛа (він завбачливо зупинився метрів за 500 до нас), допомогли іншим машинам розвернутись на небезпечному схилі та й вирушили вниз, по Шасі в Лопухів. Через півтори години були в лікарні в Усть-Чорній, а далі довгий нічний переїзд у Ужгород на швидкій...
Подяки:
Дякую Богу та ангелам охоронцям що спасли мене дурака та мій екіпаж від жахливої смерті. (кінцевий діагноз лікарів Ужгорода: в Льоші - забій гомілки, в Штуші - 4 шва на лобі, забій ступні та легкий струс, в мене - забій легеня). Все! Жодног перелому! У Львові нас в лікарні навіть дивитись не захотіли і як симулянтів послали по хатах.
Дякую друзям по захопленню, що мужньо розділили цю складну пригоду зі мною та гідно пережили її. Впевнений вона не добавила нам здоров'я, але заставила багато що переосмислити, багато над чим задуматись, та зробити однозначі висновки:
1. Ніколи не їхати з екіпажем в машині під час проходження складних участків
2. Категорично уникати бодай трішки фатально-небезпечних участків таких як: небезпечні крени на великій висоті, ненадійні мости, і т.д. - тобто тих участків, які при непередбачуваній випадковості перетворюються в однозначну могилу...
3. Всі складні участки розглядати з великим запасом надійності та закладати подвійний запас по навантаженнях, кренах, розмірах і т.д.
4. Рухатись по маршруту виспаними, здоровими, зосередженими, без жодної спішки, зайвих емоцій, ейфорій і т.д.
5. Завжди, коли маршрут пролягає складними ненаселеними районами - мати телефони (а краще заздалегідь попереджати) всіх місцевих пунктів рятувальників, лікарень і т.д.
Дякую рятівникам служби МНС (з нас GPS), лікарям, шоферам, та усім людям, хто допомагав нам того вечора - без їх мужності, професіоналізму та досвіду - ми б навряд чи вибрались звідти самі...
Фотки:
http://www.offroad.lviv.ua/photoalbum/49
Перш ніж викладати другу половину фоток, я вагався за здоровя тих, хто буде їх преглядати. І реклама нам як клубу дуже негативна, але нехай вони стануть попередженням для тих, хто легковажно ставиться до нашого захоплення. І навіть якщо ці фотографії відіб'ють у 1000 людей бажання займатись таким хоббі але вбережуть 1-ну людину від каліцтва чи смерті - я не жалкуватиму, що виклав їх.
p.s. Ще раз переосмислив свій підпис... Розумію, що так "повезти" може лише раз у житті. Зловживати перевірками не буду...
, бо в мене не чотири шви, а усього три, як виявилося при ретельному розгляді побитого лоба вже вдома